– Мені чай, будь ласка. Чорний без цукру. – попросила Ніна, відклавши меню. – Просто чай? – здивувалася Алла, уважно подивившись на стару знайому: її пильне око зазначило відсутність прикрас і манікюру, катишки на светрі і волосся, яке давно не бачило дбайливих рук перукаря. – Ніно, не соромся, замовляй: я пригощаю сказала стара шкільна подруга

ПОЛІТИКА-ПОДІЇ УКРАЇНИ

– Ніно? Ніно, ти? Привіт! Скільки років! Ой, а це хто у тебе в колясці? Твій? Чула-чула про ваші успіхи: і квартиру купили, і дитину народили! А пам’ятаєш, як я перша твого Мишка помітила! Чотири роки з ним за однією партою сиділа, а він в тебе закохався!

Ніна дивилася на торохтушку-брюнетку в синьому пуховику. При згадці Міши, в очах Ніни майнула тінь впізнавання: – Алла? Привіт! Це скільки ми з тобою не бачилися? Років зо три? Ти зовсім на себе не схожа з темним волоссям.

– Так, три. Ти куди-небудь поспішаєш? Може, в кафе зайдемо? Посидимо, поговоримо? Ніна подивилася на коляску і з сумнівом простягла: – А пустять? З коляскою?

– Звичайно пустять! Куди подінуться?

– Мені чай, будь ласка. Чорний без цукру. – попросила Ніна, відклавши меню. – Просто чай? – здивувалася Алла, уважно подивившись на стару знайому: її пильне око зазначило відсутність прикрас і манікюру, катишки на светрі і волосся, яке давно не бачило дбайливих рук перукаря. – Ніно, не соромся, замовляй: я пригощаю.

Ніна боязко посміхнулася і попросила салат. Алла додала до замовлення кави собі, два шматочки найсмачнішого торта і жульєн.

– Ну давай, розповідай!

– Так що розповідати? Все, як у всіх. – знизала плечима Ніна. – Чоловік – золото, дочка – розумниця. Мама моя допомагає. Якби не її допомога, навіть не знаю, як би жили. Міші довелося роботу змінити, у них начальник новий прийшов, самодур ще той. Всіх «старичків» розігнав, своїх рідних, близьких та знайомих набрав. Зарплата у Мишка стала – курям на сміх, а куди діватися? Трохи краще не трапляється нічого. А ми тоді тільки квартиру купили, без ремонту. Взагалі, ми дві квартири розглядали: одна за площею більше, друга з хорошим ремонтом, але на 10 метрів менше. Першу взяли. Ну погодься: ремонт можна зробити, з часом. А метрів до квартири не додаси, якщо тільки переїжджати.

– Так-так, пам’ятаю: ви саме тоді пошуками займалися. Так начебто, у Міші мама хотіла вам на квартиру додати?

– Ми відмовилися. Взяли б, а потім почалося б: «Ось я вам квартиру купила, ви мені зобов’язані!» Або ходити почала б, як до себе додому. Вирішили однокімнатну купити, на що вистачало. А мені мама подзвонила, сказала, що все життя збирала, хоче нам на квартиру свої грошики віддати. І сума майже як та, на яку свекруха готова була розщедритися. За допомогою мами двокімнатну взяли. До сих пір серед голих стін живемо. Дитячу зробили більш-менш, своїми силами. У санвузлі розруха, як і на кухні: щось десь підфарбували, все відмили. Але видно, що ремонту квартира років 30 не знала. Нічого, з часом все зробимо. Головне – своє, оренду та іпотеку платити не треба.

– Так взяли б у свекрухи на ремонт. Борг, щоб не докучала. Якщо мені пам’ять не зраджує, у Мишка хороша мама? Завжди така добра була.

– Добра? Не дивно. Вона до всіх добра, крім мене. Ми просили на ремонт, вона не дала. Розвела руками і сказала, що грошей немає. Така у неї цікава математика: на квартиру додати – є гроші, а на ремонт в борг дати – немає. Я думаю, образилася. Завжди так: куди не просять – лізе без мила, варто попросити – скривджену з себе показує. Я б її близько до дочки не підпускала, з таким ставленням, але Міша уперся: бабуся має право бачити внучку. Що я все про себе і про себе? Ти-то як?

– Я? Добре. – посміхнулася Алла. – Пам’ятаєш Вадика? Він в «Б» класі вчився, на два роки нас старше? Освідчився, разом живемо, до весілля готуємося.

Дівчата провели в кафе майже півтори години, поки не прокинулася 8-місячна дочка Ніни. Наговорившись всмак, вони пообіцяли одна одній більше не губитися.

На жаль, в очах Ніни її свекруха виглядає саме так. І невтямки молодій матері, що їх квартира була куплена за допомогою цієї самої нехорошої свекрухи: мама Михайла передала свої гроші свасі, коли Ніна відмовилася брати гроші з її рук. Тому і на ремонт не дала: не було чого давати.

А у Ніни навіть питання не виникло: звідки у її матері, простої вчительки мови і літератури, взялося шістсот тисяч гривень? Набагато простіше бачити в свекрусі ворога, керуючись стереотипами. Процвітання подвійних стандартів не витримує ніякої критики, а в простому бажанні допомогти – часто ввижається подвійне дно. Може, і не такий страшний чорт, як його малюють?

Поділитися в соц.мережах

Добавить комментарий