Олена-Марія Іванівна Степанів-Дашкевич – перша українська жінка-офіцер

ПОЛІТИКА-ПОДІЇ УКРАЇНИ

07 грудня 1892 року, в  селі Вишнівчик, Перемишлянського повіту, (сьогодні Перемишлянський район Львівської області), у родині греко-католицького священника Івана Степаніва та його дружини Марії-Минодори народилася третя наймолодша дитина-дівчинка, яку назвали Олена-Марія.

Незважаючи на те, що її старший брат Ананій отримував освіту вдома, батько відіслав на навчання до Львова саме Олену.

З 1910 року навчалася у семінарії Українського педагогічного товариства (м. Львів). Була членкинею організації «Пласт».

1912 року вступила до Львівського університету на філософський факультет, вивчала історію та географію. У студентські роки брала активну участь у діяльності товариства «Сокіл» – очолила його першу жіночу чоту в Львові. Закликала жінок брати активну участь у громадському, політичному та військовому житті. Була активною учасницею січово-стрілецького руху, співзасновницею товариства «Січові Стрільці – 2».

1912 року вступила до Львівського університету на філософський факультет, вивчала історію та географію. У студентські роки брала активну участь у діяльності товариства «Сокіл» – очолила його першу жіночу чоту в Львові. Закликала жінок брати активну участь у громадському, політичному та військовому житті. Була активною учасницею січово-стрілецького руху, співзасновницею товариства «Січові Стрільці – 2».

Дівчина дуже багато читала, та при цьому любила танці і музику. Була досить вродливою. У якості моделі ії фотографували для ілюстрації правильного виконання різних фізичних вправ для підручника з гімнастики Івана Боберського.

Коли майбутній «Комендант» Польщі Юзеф Клеменс Пілсудський, повертався із Сибірського заслання і зупинявся у Львові, то він не зміг відвести очей від Олени Стапанів. Подейкують, що правитель навіть мав почуття до красуні, однак вона не бачила нікого, окрім Романа Дашкевича, свого майбутнього чоловіка, з яким одружилась 1921 року у Відні.

За свою миловидну зовнішність та сильний характер вона отримала репутацію гонорової красуні.

Після початку Першої світової війни дівчина намагається потрапити в діючу армію. Знайшовши уніформу вона вирушила фотографуватися. Дівчина була русява, з синіми очима. Фотограф зрозумів, що щось не так, що дуже вже цей стрілець виглядає якось юно та по-дитячому. І розгледів у ній жінку. Коли вона прийшла забирати фотографії, то фотограф викликав поліцію. Жандарми вирішили, що вона – шпигунка та доправила її до дільниці.

Коли все з’ясувалося, жінка написала листа до бойової управи, у якому висловила бажання їхати на фронт. Проте їй відмовили, сказавши що жінкам на фронті – не місце.

Але Олена продовжувала писати листи, в яких запевняла, що проходила підготовку на рівні з чоловіками та звинувачувала керівництво управи в дискримінації. І Олена все ж потрапила до війська, хоча і подейкують, що тут не обійшлося без сприяння Пілсудського.

Восени 1914 року Степанів потрапила на фронт. В цей час тривали важкі бої. Російська армія вдало наступала і до кінця року захопила Галичину. Події того часу Олена описала це в своїх спогадах, які зберігаються у варшавських архівах. Та вже 10 листопада 1914 року Олена Степанів отримала свою першу військову нагороду – медаль за Хоробрість 2-го класу.

Не зважаючи на те, що Олена Степанів була  не тільки однією із перших жінок-офіцерів у світі, а й однозначно першою українською жінкою-офіцером, в армії до неї ставилась дуже негативно.

В січні 1915 року про Олену Степанів широко писала австро-угорська преса. На той час жінка-військовий викликала подив і щирий інтерес. В регулярному війську можна було зустріти жінок-санітарок, але щоб воювали як солдати, на рівні з чоловіками – це було можливим, та й то з великими труднощами лише в добровольчих формаціях, або як їх називали «легіонерах».

Жінка-стрілець, яка отримала медаль за мужність та здобула старшинську посаду, стала легендою, про яку писали в пресі, її фото тиражували в листівках, поштових марках, про неї складали пісні.

Після запеклих боїв на Болехівщині 29 травня 1915 року під Лисовичами Олена потрапила до російського полону. З 1915 по 1917 роки вона перебувала в Ташкенті в якості полоненої. Про її перебування там повідомляли не лише російські ЗМІ, а й європейські. Деякі ЗМІ стверджували, що її наречений Роман Дашкевич навіть планував здатись російським військам, аби бути поруч із коханою.

«На фото – натовп полонених австрійців, захоплених одною з наших частин у бою на 17-те травня. На передньому плані – полонена панянка-офіцер, що розділяє їх долю. Вона родом галичанка, слухачка вищих курсів у Львові, – за переконаннями «Мазєпінка», ненависниця Росії. Пішла в австрійську армію добровольцем », – так писала в 1915 році російська преса про Олену Степанів.

«Найбільшу сенсацію викликала панночка-офіцер в австрійськім мундирі… Чисто слов’янське миловидне личко, зовсім діточі риси, гарна жіноча фігурка, бистра малоросійська бесіда. Вона українка, 22 літ, курсистка вищих курсів у Львові, переконана сторонниця самостійності української нації. На війну проти «москалів» пішла з переконання і не крила перед начальством свого пола», – цитувала 31 липня 1915 року щоденна газета «Діло» повідомлення з «Русского слова».

І наступні два роки, Олена Степанів неодноразово підтверджувала своє реноме «мазепинки», яка добровільно пішла воювати проти москалів.

Так, опинившись в таборі в Ташкенті її викликав до себе тайний радник Булінський і поцікавився, якої Олена народності. Коли Степанів відповіла, що української, російський чиновник запитав: – Сєпаратістка і мазєпінка?

Але варто віддати належне офіцерам російської царської армії. Вони ставилися до Олени Степанів, як до офіцера. В полоні вона користувалася всіма відповідними своєму військовому званню правами – отримувала щоденні відповідні виплати на харчування, а коли випадала нагода, мала окреме приміщення для ночівлі. Правда, як “особливий в’язень”, вона постійно перебувала під посиленою охороною.

Олена Степанів: історія першої у світі жінки-офіцера

Австрійські офіцери також, виявили до Олени Степанів належну повагу, як до рівного за званням. Коли в неї не вистачало коштів навіть на повноцінне харчування, то на ромову її покликав австрійський полковник Пішелі (німець). Він поцікавився фінансовим станом жінки-офіцера. «Я відповіла, що вечері не беру, бо мені вистачає обіду. По якімсь часі полонений у Перемишлі генерал Вайнцедорф зарядив складку на мене між австрійськими офіцерами по їх таборах. Потому закликав мене полковник Пішелі і хотів вручити зібраних 276 рублів і 50 корон. …Мені невимовно прикро і я заявила, що того не прийму. На те полковник сказав, що не буде мене просити, бо я, як жовнір, мушу послухати приказу… І я взяла гроші… та з грішми, котрі мені дуже тяжіли, відійшла». – згадувла Степанів.

Іншим було ставлення до першої української жінки-офіцера полонених товаришів–українців, які не дуже приязно ставилися до Олени Степанів.

В кінці лютого 1917 року в Російській імперії перемогла Лютнева буржуазна революція. В квітні 1917 року Олена Степанів отримала змогу повернутися з російського полону додому Шлях пролягав через Фінляндію, Швецію та Німеччину. В той час багато полонених поверталися додому саме цим маршрутом. Фінляндські жінки, заздалегідь знаючи, що в поїзді їде жінка-офіце, яка воювала з росіянами, облягали поїзд на кожній станції, фотографували Степанівну мільйони разів. В Фінляндії та Швеції кожна провідниця мала фотокартки Степанів.

Повернувшись на Галичину, Степанівна поновиться в УСС, а після короткої перерви, викликаної виключенням з австрійського війська, продовжить боротьбу в однострої Української Галицької Армії (УГА).

Повернувшись на Галичину, Олена поновилась в УСС та, згодом,  продовжила свою боротьбу в складі УПА.

Належала до організаторів Листопадового повстання у Львові («Листопадовий чин») 1918 року. 02 листопада 1918 однією з перших вступила в бій з польським гарнізоном Львова. Продовжувала службу під час Польсько-української війни, командуючи ротою Української Галицької армії. Брала активну участь в польсько-українській війні (1918—1919) як четар Української Галицької Армії.

Займала посаду секретаря-референта та прес-секретаря в міністерстві закордонних справ спочатку ЗУНР, а потім Міністерства закордонних справ УНР у Кам’янці-Подільському.

Весною 1919 року начальник штабу полковник Курманович дав наказ Степанівній поїхати в одне із сіл Бобрецького повіту, щоб організувати жіночу військову частину.

– Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участі жінок на війні…

Але, знову ж, зважаючи, що це наказ, Степанівна вирушить в згадане село.  Степанів виголосила відповідну промову: «…дуже ви, жінки, потрібні є на своїх місцях… у власному селі: сійте та збирайте збіжжя, бо вояк потребує поживи; виганяйте з села дезертирів і заохочуйте братів, наречених, своїх чоловіків і синів сповняти їх обов’язок  вояка; нагодуйте голодних, допоможіть раненим і хворим; а ваша праця буде так само вартісною жертвою для України, як трупи вояків-чоловіків».

1919 року з дипломатичною делегацією відбула до Відня. Там вийшла заміж за Романа Дашкевича та народила сина Ярослава.

З 1919 по 1921 року вона навчалася в Віденському університеті на історичному факультеті. Захистила докторську дисертацію на німецькій мові на тему «Розподіл і розвиток суспільства в Стародавній Русі до середини XIII століття», після чого повернулася до Львова. З 1922 року викладала історію та географію у Львівській гімназії та Львівському секретному українському університеті. Співпрацювала в Науковому товаристві імені Т.Шевченка, була ініціатором створення його географічної комісії і суспільства «Рідна школа». Обіймала посаду референта при Ревізійному союзі українських кооперативів, співпрацювала з «Пластом» та УВО.

«Мати ненавиділа еміграцію і вирішила залишитися у Львові», – згадуватиме син Ярослав. Після приєднання Західної України до УРСР у 1939 році отримала посаду в Академії наук УРСР.

У повоєнні роки з 1945 по 1949 роки обіймала посаду доцента Львівського університету, старшого наукового співробітника та завідувача сектором економіки Львівського відділення Інституту економіки АН УРСР, а також науковим співробітником природознавчого музею Академії наук УРСР (1948-1949). Була автором понад 75 науково-дослідних робіт.

У грудні 1949 року була заарештована за антирадянську пропаганду і засуджена. Покарання відбувала в таборі, розташованому в Мордовській АРСР. У 1956 році за станом здоров’я у віці 72 років звільнена достроково і повернулася до Львова. 

Повернутися “у професію” їй не дали. Олена Степанів провела останні роки свого життя у будиночку, який син винаймав на околиці Львова. Померла 11 липня 1963 року. Похована на Личаківському цвинтарі.

З 2015 року у Львові вручають відзнаки імені Олени Степанів. Ними нагороджують жінок за значний внесок у розвиток освіти, науки, культури та громадської сфери.

Олександр Олійник, спеціально для “НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС”

Нагадуємо:

Поділитися в соц.мережах

Добавить комментарий