Прикрашала ялинку, хоч і знала, що зустрічатиме Новий рік сама. Надія Степанівна обережно діставала з коробки скляні, не сучасні іграшки, ще з її дитинства деякі збереглися. Ялинку привіз сусід Сашко, дякувати йому. А син про неї вже десять років, як забув, і все через ті гроші. Яка там вже онучка зараз?..

ПОЛІТИКА-ПОДІЇ УКРАЇНИ

Прикрашала ялинку, хоч і знала, що зустрічатиме Новий рік сама. Надія Степанівна обережно діставала з коробки скляні, не сучасні іграшки, ще з її дитинства деякі збереглися. Ялинку привіз сусід Сашко, дякувати йому. А син про неї вже десять років, як забув, і все через ті гроші. Яка там вже онучка зараз?..

Вже 10 років Надія Степанівна зустрічає головне свято року на самоті. Сусід Олександр привозить їй завжди невеличку ялинку або сосну, справжню, бо бабуся любить, коли пахне у квартирі хвоєю. Прокидаєшся вранці, і ще до того, як відкрити очі, уявляєш себе маленькою дівчинкою у зимовому лісі. Ліс засипаний снігом, вона йде поруч з татком, білосніжна ковдра смачно рипить під валяночами, щічки й кінчик носика цілує мороз…

Очі відкривати Надії Степанівні не дуже хочеться. Бо відкриваєш – тиша.

Тиша давно оселилася у її однокімнатній квартирі. Все у неї є, пенсії на комунальні і їжу вистачає, що їй ще треба?

Голосів рідних. Але їх – немає, давно вони тут не звучать.

…Треба вставати, ялинку прикрашати. Сусід Сашко, дякувати, привіз вчора і встановив в охайне спеціальне відерце.

Прикрашала ялинку Надія Степанівна старанно, як завжди, хоч і знала, що зустрічатиме Новий рік сама.

Обережно діставала з коробки скляні, не сучасні іграшки, ще з її дитинства деякі збереглися. Вішала на пухнасті гілочки, дощик на завершення по зеленій хвої розсипала. Сіла на стілець, подивилася на результат: гарно, виблискує ялинка, струменяться по ній промінчики «дощику»… Цікаво, яка там вже її онучка зараз?

Зрадлива сльозина лишила на щоці старенькою вологу доріжку.

…Син про неї вже десять років, як забув, і все через ті гроші.

Життя у її рідної старшої сестри не склалося. Вийшла не вдало заміж, двох дітей народила, але чоловік зраджував, пив. Валентина терпіла-терпіла довгі роки, а потім… її не стало, забрала хвороба. Діти лишилися з батьком. Але по факту дівчат ростила свекруха, не солодко їм було. Та були вже не маленькі, пішли по гуртожиткам, роботам різні.

А Надія Степанівна тим часом у будинку жила, який вони разом з чоловіком купили. Ростили з Василем сина Андрійка. Теж завжди скрутно і не просто було, племінницям і допомогти не могла особливо нічим.

Андрій вивчився, відкрив з другом успішний будівельний бізнес під Києвом. Ще й перевозками з-закордону займався, то ж жив у достатку. З першою дружиною розійшовся, правда, діток не було у них. Але наче тепер, у майже 36, знайшов своє кохання, зійшовся з жінкою. Приїздив додому, познайомив батьків з новою обраницею, грошей татові лишив.


Та навіть його гроші не врятували Василя: овдовіла Надія Степанівна.

Лишилася сама у великому будинку, син далеко, дуже рідко навідується. Хоч вий!

Племінниці, правда, провідували іноді. Хороші дівчата, але теж без свого кутка обидві, і вже сироти: ні батька, ні бабусь вже жодної.

Отут і прийняла Надія рішення: продала свій великий будинок, собі квартирку купила, а решту грошей між племінницями поділила. Навіщо ті копійки Андрію? Він далеко, у достатку живе, а її доглядати, скоріше за все, хтось із дівчат буде.

Та Андрій примчав тоді. Кричав, сказав що вона йому не мати більше, раз так вчинила з ним. Хряснув дверима. Перед Новим роком те було, десять рокі тому. Поїхав. І з тогу часу не переступив більше її поріг. Ні дзвінка, ні вісточки. Тільки племінниці іноді розповідають, що все у нього добре, дочка росте…

***

Завтра – останній день року. Такі вони однакові, сірі всі ці останні роки… У світі багато що коїться. Але що їй до того?.. Її дні однакові. Іноді сусідка Галя заглядає чай попити, іноді – Надія до неї. Щось подивиться по телевізору, щось почитає, у магазин сходить, з сусідами біля під’їзду перемовиться – так і минають дні, місяці, роки…

А у неї ж ім’я – Надія! Мама колись їй ще маленькій казала, що з таким іменням ніколи здаватися і опускати руки не можна. Бо вона ж – Надія!

І вона відчувала її в собі, досі відчувала. Але така маленька та Надія-надійка стала, сховалася кудись глибоко-глибоко. Але – жива, жива!..

Дзвінок у двері. Сашко мабуть щось забув, або Галя. Надія Степанівна виринула зі своїх думок, повільно почимчикувала до вхідних дверей.

Через поріг – Андрій. Щойно переступив – присів на коліна, вже сивуватою головою до її ніг притулився.

– Мамочко… Ми… до тебе з Марійкою… на свята. Дружина зі своєю мамою побуде, а ми – з тобою… Можна? Мені наснилося… Наснилося вчора, що біля горбочка землі стою свіжого, поруч з татовим, а там, під новим – ти…

– Значить, довгенько ще з вами поживу! – посміхнулася Надія Степанівна, а в ній – ожила, розправила крильця Надія-надійка. – Ну, проходьте, що ж ми на порозі всі!

За татом до квартири ввійшла десятирічна Маруся – татове пізнє щастя, як дві краплинки схожа на бабусю Надію. Побігла до ялинки блискучої – нехай тато з бабусею вдвох побудуть на кухні. Вона, Марійка, вже багато чого розуміє.

Автор – Альона Мірошниченко



Поділитися в соц.мережах

Добавить комментарий