Медсестра-фронтовичка з Рівненщини відроджує стародавню техніку художньої обробки тканин і шиття українського народного одягу

ПОЛІТИКА-ПОДІЇ УКРАЇНИ

В теперішній час, коли навіть модниці вдягаються із магазинів секенд-хенду, чи вбираються у «типові» вітчизняні наряди – джинси і футболки тощо,  різнобарв’я давнього українського національного одягу, в якому  втілилася історична доля народу, культура і традиції нації, можна побачити хиба що в краєзнавчих музеях. Там відвідувачів справді вражає своїм розмаїттям кольорів і візерунків жіночий,  чоловічий, або навіть і дитячий одяг, який дбайливо зберігають музейники.

Хоча, стверджують оптимісти, й нині народний одяг залишається затребуваним і популярним поміж українців. Правда, теперішні модельєри прагнуть його всіляко осучаснити і пристосувати для потреб сьогодення. До того ж, за деяким виключенням, далі  традиційних вишиванок – часто вже навіть китайських, їхня фантазія не поширюється. Можливо, через те, що з давніх-давен процес створення народного вбрання українців потребував не тільки творчої і копіткої праці, але перетворювався на своєрідний ритуал. Чому сьогодні, у гонитві за прибутком, уваги не приділяють.

Відродити техніку виготовлення стародавнього традиційного українського одягу, зокрема такого, в який вбиралися у 15-18 століттях на Західній Україні, вирішила фронтовичка з міста Дубно (Рівненська область)  Василина Плебанович. Активістка жіночого ветеранського руху, яка майже п’ять років гартувалася в зоні АТО і на службі у частинах ЗС України,  операційна медична сестра. Фах, дуже потрібний на фронті, дівчина здобула у Львові. А 2016 року почала службу у 66-му військовому мобільному госпіталі, який тоді дислокувався  у Красноармійську в Донецькій області (нині Покровськ – авт.).

За підрахунками цієї лагідної і розсудливої дівчини, вона брала участь, як операційна сестра, у понад тисячі операцій з рятування життя бійців і командирів, яких доставляли до шпиталю з поля бою. У фронтовому медзакладі знайшла і своє щастя –  майбутнього чоловіка. Фронтовика тоді привезли на операцію з важким осколковим пораненням ноги. Його життя висіло буквально на волосині, адже чималий осколок від снаряду  застрягнув просто в міліметрі від артерії…

«Петру терміново зробили операцію, врятували життя. Згодом ми познайомилися, – пригадує Василина. – Знайомство, яке переросло в дружбу, а потім і в почуття, відбулося, так би мовити, на службовому ґрунті. Він захотів взяти собі на пам’ять осколок, який витягли в нього з ноги. Важкий і чималий уламок снаряду… Так робили й інші поранені, випрошуючи  «свої» осколки на згадку. Але вже тоді вийшов наказ командування, що всі осколки, які видаляли з поранених, зберігати і реєструвати. Для того, щоб у подальшому можна було підтвердити факт поранення і проведення операції. Тому я відмовилася видати цей шматок металу. Ми подружилися, згодом побралися на передовій і наша родина, коли прийшов час, поповнилася донечкою…». 

Вийшовши в декретну відпустку дівчина разом з чоловіком, якого на той час звільнили з армії, бо після поранення визнали інвалідом ІІІ групи, переїхали жити на його батьківщину на Рівненщину.

«Після АТО у мене був дуже важкий психологічний стан… Я ні з ким не спілкувалася, навіть з побратимами, медсестрами. Хотілося зачинитися у квартирі  і залишатися самій, – зізнається фронтовичка. – Потім народилася дочка, світ навколо став різнобарвним. Але все одне було дуже важко. Найважче було усвідомити, що без тебе в госпіталі можуть не справитися. Здавалося, що без мене все впаде, бо бракує  людей, які мають досвід… 

Чоловік не служить, звільнився. Інвалід ІІІ групи, працює диспетчером. Квартиру винаймаємо, грошей бракує. Довелося мені стати на «біржу» праці, щоб родині якось виживати.  Після звільнення всередині мене багато чого змінилося – від світогляду, до ставлення до знайомих, і навіть їжі. Необхідно було шукати якусь розраду, щоб вийти із депресії…».

Розраду фронтова медсестра знайшла в творчості. На виборі дівчини, напевне, далися взнаки гени її дідів-прапрадідів, адже в їхній родині  поколіннями передавалися художні здібності.

«Моя родина різьбярів, художників, музикантів тощо, чим займалися пращури ще 300-400 років тому. Очевидно все це в мене закладено на генному рівні. Весь час відчуваю потяг до творчості, прагну щось створити власноруч, – пояснює свій вибір В. Плебанович. –  Коли я звільнилася з армії, то вирішила, що якщо буду чимось творчим займатися, то лише тим, що підтримує і відроджує  народні традиції мого краю.  Я себе так налаштувала, бо розумію наскільки це важливо для України, де  роками знищувалася  самобутність і національна культура. Вирішила почати з мінімального – шити одяг: чоловічий, жіночий, дитячій…».

Василину,  чиї корені міцно проросли в Західній Україні, кажуть її однополчани, завжди цікавила культура свого народу. Особливо  Львівщини, звідки вона родом,  і де й нині дуже шанують і бережуть давні звичаї і обряди. Вибору сприяло й те, що чимало старовинних речей збереглися в її родині. Її дідусь, відомий різьбяр, чиї роботи продавали навіть за кордон,  передав їй свою любов до творчої праці, шану до дерева. А від бабусі, яка теж вишивала, перейшов сундук із старовинними речами. Переважно, національним одягом, який виготовляли тоді вручну.

«Мене завжди цікавила культура мого народу. Особливо на Західній Україні. Звідки я сама родом, і де дуже шанують і бережуть давні звичаї, обряди. Моя сім’я теж це сповідує. Я вирішила, що я маю відтворювати історію України. Те, чого люди вже не знають, або забули, бо спливло багато часу, змінилися обставини, ментальність…», – каже Василина.

Вибір припав на давній метод художньої обробки тканин, який називають вибиванкою. А на Львівщині – вибійкою, або друкованицею. Так називали в Україні тканини з візерунком, який наносили на них з різьбленої візерунками і змащеною фарбою дошкою з липи чи груші. У результаті використання такої давньої техніки орнамент утворюється не в процесі ткання, а наноситься на готову тканину. Тобто, друкується.

«Вибійки – дуже стародавня техніка декорування тканин, з яких потім шиють одяг, спідниці, сукні, сорочки тощо. Займаюся цим вже рік. Сама вигадую різні види малюнків – орнаменти, птахів, квіточки тощо. Найпопулярнішим завжди вважався  орнамент. Я поєдную всі техніки малюнку, – розкриває секрет свого захоплення дівчина. – Підбираю і роблю символи, які мають для людини певний сенс. Приміром, малюю пташку чи квіточку, котрі несуть в собі індивідуальність, цінність. Символізують любов, щастя, багатство тощо…».

Раніше фарбу для відбитків візерунків на тканинах в селах вибійники виготовлювали самі з рослинних компонентів. Сьогодні, каже Василина, так вже не роблять бо у продажу є багато  масляних фарб на будь-який смак. Але і їх необхідно попередньо підготувати, щоб отримати виразний і соковитий малюнок на тканині. Вона, приміром, магазинні фарби ще і виварює по своїй методиці.  Дощечки з візерунками, ескізи яких вигадує сама, теж виготовлює власноруч. Вони – наче художні кліше. Причому, якщо візерунок кольоровий, їх виготовляти доводиться кілька – для кожної фарби окрему.  Техніка друку наче не складна, але вимагає не тільки вправності, але й терпіння. А терпіння – далеко не остання риса для вибійниці, адже тканини, на яку набивають масляними фарбами візерунки, сохнуть  до двох тижнів. Тканину для вибивки використовують не першу-ліпшу. Раніше, каже дівчина, в селах для цього брали тканини із льону або конопель. Майстриня-фронтовичка використовує в роботі лляну тканину, або віскозу.

Чи перетвориться хобі дівчини на бізнес? Адже саме життя сьогодні змушує родину фронтовиків з Дубно шукати додаткові джерела для існування. Василина відповідає на це запитання ствердно. Більш того, вчорашня медсестра вже зробила  вагомі кроки для того, щоб її дивні вибиванки зацікавили інших і  стали початком розвитку власної справи.

«Але все виявилося значно складніше, ніж я собі уявляла, –  визнає фронтовичка. – Головне гальмо – відсутність грошей. В центрі зайнятості, де я перебуваю на обліку, є програма кредитування безробітних, які хочуть розпочати свою справу. Але мені днями там заявили, що обіцяні 50 тис. грн., яких мені б вистачило на початок справи, не дадуть, бо плани зруйнував коронавірус…, – з сумом  ділиться Василина. – А гроші край потрібні. Приміром, друк лише одного паспорта на річ, яку я виготовляю, обходиться мені в 40 гривень…».

Допомагають медсестрі у її стремлінні започаткувати свій бізнес, її побратими – активістки жіночого ветеранського руху. Завдяки ним вона закінчила курси з основ підприємництва, після чого її записали в програму для отримання гранту на розвиток своєї справи.

«Перспективи для повернення в побут сучасних українців виробів, виготовлених методом стародавньої вибійки, непогані, – переконана В. Плебанович. – Ця ніша ще не зайнята. Про традиційні вишиванки в нас знають, а от про стародавній традиційний народний одяг, виготовлений методом вибійки, далеко не всі.  Я хочу відродити цю справу, повернути вибиванку у культурний простір нашого народу. Переконана, що мені це вдасться…».

Олександр Брусенський, “НОВА – новини ветеранів: інформаційний портал для учасників АТО/ООС”.

Нагадуємо:

Поділитися в соц.мережах

Добавить комментарий