Моїй мамі 87 років. Десять років тому вона оформила свій будинок на брата. Але ні братові, ні його дружині вона не потрібна. Тому щороку на зиму мама приїжджає до мене. Але у нас вдома мама не хоче нічого їсти, варить собі пісний супчик і постійно каже, що хоче додому

ПОЛІТИКА-ПОДІЇ УКРАЇНИ

Відразу після школи я поїхала з дому і вже багато років живу в місті. Зараз мені 57 років. У мене є чоловік, діти, які вже дорослі живуть самостійно, вже є і онуки. Моїй мамі зараз 87 років і з 2006 року вона періодично живе у мене. Кожної зими вона приїжджає до мене. Але замість того, щоб дякувати, вона кожен день говорить, що їй у нас погано, і просить, щоб швидше б вже стало тепло, і вона поїде додому.

Я б не проти, влітку в селі чудово. Але справа в тому, що свій будинок 10 років тому вона віддала старшому синові, моєму братові. І він повністю оформлений на нього (з її згоди). Вся біда в тому, що їм мама там не потрібна. І вони не приховують від неї цього.

Ось вона їде туди, між ними спалахують непорозуміння, вони виганяють її або вона сама їде, не знаю. Але до них вона їде чистенька, доглянута, здоровенька (з поправкою на вік). А через місяць приїжджає вся брудна і хвора. Хоча брат мій живе добре, чистота і порядок у них. Просто ось мамі потрібно допомогти помитися, вона ж старенька.

А нікому вона там не потрібна. У мене мама починала жити в невеликій 12-метровій кімнаті, а тепер вона вже живе в найбільшій кімнаті. Чоловік навіть жартує іноді: я, каже, тепер у тещі на квартирі живу (так, між собою, щоб не дай Бог не почула).

Я розумію, мама старенька, заморочки вже з’являються. Але так відбувається тільки тоді, коли їй це вигідно. Одна з її фішок – у нас нічого їсти, тому вона варить собі супчик. У холодильнику зазвичай борщ (якщо він вчора зварений), на плиті свіжий пісний суп. На питання: «Навіщо ще вариш?» Відповідь: «Їсти хочу». На все демонстрації супів моїх відповідь одна: «Я не знала, що є. Чи не бачила, не подивилася. Ой, та хіба це суп, а я не здогадалася».

Мені б промовчати, або сказати, ну вари. Інколи так і роблю. Але частенько – вже і скажу зайве. Та й то не лаюся, але звичайно на підвищеному тоні. Так, по-моєму, тон уже і не важливий. Важливий факт, що я їй кажу, що варити щось їй не треба. Вона знімає свій суп, виливає в унітаз, йде в свою кімнату, лягає на диван і починає голосити: «Так швидше б вже потеплішало, ноги моєї тут не буде, ти не людина, матері їжу пошкодувала».

Ось сьогодні був такий вечір, один з багатьох. Відчуваю себе винуватою. Перед сном підігріла їй кружку молока з медом, шкода ж. Раз варила, значить, їсти хотіла. Каже, не хочу, але випила.

Кілька разів просила у неї вибачення за нестриманість, за нерозуміння. Не прощає, каже, та що вже там, я ж і сама розумію, що набридла вам тут. Ну не шкода ж мені цієї їжі, тим більше і варить вона не від голоду. Зранку я все зготую, і все на плиті стоїть. Тільки ось борщ, якщо вчора зварений, прибираю в холодильник. Решта все стоїть на видному місці. І перше, і друге, і компот, як то кажуть.

І не заважає вона нам. Просто вона примудряється на рівному місці закотити сцену. І тепер вона з чистою совістю знову почала збиратися «до себе додому», і винна в цьому тільки я.

Якщо кому належить узяти стареньку маму до себе, готуйтеся заздалегідь. Мені дуже шкода маму, але часто я вже не витримую.

Фото ілюстративне – tvk.

Поділитися в соц.мережах

Добавить комментарий