Spread the love

Ми з чоловіком хотіли велику сім’ю, але вже після перших пологів вийшло так, що я більше не здатна народити. Лікарі з цього приводу були категоричними. Але ми були вдячні долі, що маємо доньку.

Звичайно, хотілося для єдиної дитини зірку з неба дістати, весь світ біля її ніг покласти, уберегти від усіх проблем у житті. Але ми з чоловіком розуміли, що надмірно балувати дитину не варто. Намагалися тримати баланс і тверезо дивитися виховання дочки.

Не знаю, де ми оступилися, коли все пішло не так. Начебто росла гарною дівчинкою, у нас були прекрасні стосунки, а потім вона почала закриватися, поводитися зухвало. Ми списували все на перехідний вік і чекали, коли все минеться, але не дочекалися.

У п’ятнадцять років вона зв’язалася з якоюсь дурною компанією. Ми намагалися її не пускати гуляти, лаяли, розмовляли, карали, благали, але толку не було. Дочка могла зникнути на пару днів, а потім з’явитися із запахом перегару.

Ми нікуди не зверталися, не хотілося виносити сміття з хати, думали, що справимося самі, але в нас не виходило. А потім дочка завагітніла. Я помітила округлий живіт і потягла її до лікаря – термін був чотири місяці. Домогтися від дочки відповіді, хто є батьком дитини, нам не вдалося. Вона казала, що не пам’ятає.

Не передати словами, що ми з чоловіком тоді пережили. Була і поліція, і опіка, нервів нам попсували багато. Але був і позитивний момент, після всього цього дочка осіла вдома і перестала вотися з ким попало. Ми вже думали, що вона візьметься за розум, але й тут помилилися. Вона покинула нас, ми залишилися одні з онуком.

Далі ми почали ростити онука. Він ріс добрим і добрим хлопчиком, дуже любив нас із чоловіком, радував своїми успіхами, не грубив, завжди допомагав. Підлітковий період, якого ми з чоловіком боялися, пройшов гладко, висловившись лише в дивному одязі та музиці.

Тоді нам здавалося, що це Бог послав нам можливість виправити все, дав другий шанс. Здавалося, що нічого не зможе зіпсувати стосунки. Після школи онук вирішив вступати до іншого міста. На бюджет не пройшов, у квоту не потрапив, але ми з чоловіком добре заробляли, тож змогли його вивчити.

Ще у дитинстві доньки ми з чоловіком купили квартиру, яку потім хотіли подарувати їй. Але сталося те, що сталося. Квартира якийсь час була порожня, а потім ми пустили туди квартирантів. Гроші з оренди капали на рахунок, ми їх не витрачали.

Після того, як онук провчився кілька років, він сказав, що залишиться в тому місті після навчання. У нас містечко менше, перспектив тут теж менше, не глушина, звичайно, але й не столиця. Тоді було вирішено, що квартиру, яку ми здавали, продамо, знімемо гроші, що збиралися на рахунку, і купимо онуку квартиру в тому місті, де він вирішив влаштуватися.

Вистачило на гарну двохкімнатну квартиру, ще й на ремонт лишилося. Квартиру одразу оформляли на онука. Він, звичайно, був щасливий. А ми раді, що змогли йому догодити.

Минуло кілька років, онук уже отримав диплом, влаштувався працювати. Поступово наше спілкування якось зводилося нанівець. Він став рідше дзвонити та приїжджати, на наші дзвінки відповідав не завжди, сам не передзвонював. Говорив, що зайнятий, працює. Ми намагалися не ображатись і просто переконували себе, що хлопчик виріс, у нього свої проблеми.

За останній рік він не приїхав жодного разу. Відмовлявся роботою, у його тоні я постійно чула якесь роздратування. З новим роком він також нас не привітав, а на мій дзвінок не відповів. Ми з чоловіком, звичайно ж, вигадали чергове виправдання.

Минулого тижня я дзвонила, щоб привітати його з днем ​​народження, слухавку взяла якась жінка. Виявилася його дружиною. Я спочатку не повірила – яка дружина? А вона сказала, що вони одружилися у середині грудня.

– А ви взагалі хто? – підозріло запитала мене співрозмовниця.

– Я бабуся, передайте Михайлу, нехай передзвонить, – я все ще не вірила у те, що відбувається.

– Бабуся? Дивно… Взагалі-то Міша казав, що сирота, – простягла співрозмовниця.

Ось так, виявляється. Сирота у нас онук. Я довго відходила від розмови. Увечері розповіла чоловікові, він теж не повірив, що онук міг так зробити. Але потім за допомогою племінниці подруги ми змогли знайти сторінку онука у соцмережах, там багато фотографій із весілля.

Онук так і не передзвонив, я до нього тепер теж не можу додзвонитися. Ми знаємо адресу квартири, але їхати туди не хочеться. Зрозуміло, що онук старанно викреслює нас зі свого життя, але не можу зрозуміти – за що? Що ми зробили нетак? Адже він мав усе, що йому хотілося. І квартиру йому купили, і освіту оплатили. За що він так із нами?

Я б з’їздила поговорити, з’ясувати, хоч і страшно. Але чоловік проти – хлопчик зробив свій вибір, не треба йому нав’язуватися. Нічого доброго ми там не почуємо, а розчарувань у житті нам уже достатньо.

КопироватьAMP код

от admin

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.